НОВИНИ ТА ПОДІЇ КОЛЕДЖУ
До 85 річниці Донецької області
Тобі, моя Донеччино, присвячую
Читаю я змалечку. Моя мама, проста робітниця заводу, сідала ввечері до груби, відкривала товсту книжку і починала нам з братиком читати. Тихий і спокійний матусин голос переносив дітлахів у далекі часи Київської Русі та Запорізької Січі: «Славу можна мати велику, але серцем бути мілким. Полюбіть Україну не за булаву, бо чи вартує булава крові свого народу? Полюбіть Україну за голодні сироти, за сльози вдовині. Полюбіть за ту кров, що пролили Павлюк, Богун і Кривоніс та ще багато інших без імені. Хіба наша кров не праведна, не свята? А тоді вже полюбіть за степи широкі, за сади черешневі, за солов’їв, за карий усміх очей своєї жони, і за оту пісню, що мати співала вам у колисці. Чужинці кажуть, що немає пісні найкращої й найсильнішої в світі, ніж материнська».
А ще матуся розповідала про Олексу Тихого і Миколу Носулю. У моєму рідному селищі нікому не треба пояснювати, хто ці люди і чому їхнє життя – це подвиг. Ми були сусіди, жили на одній вулиці, дихали одним повітрям – повітрям Донбасу. І навіть тоді, коли в Олексієво-Дружківці судили Олексу Тихого й Миколу Руденка і людям говорили, що вони, працюючи на підприємстві, підмішували у дитячу ковбасу бите скло, дружківчани не вірили, хоча система робила надто багато, щоб стерти з пам’яті ім’я того, хто не примирився з нею і став вище партійних вказівок. Це люди мого Донбасу, сильного і могутнього.
У дитинстві я не ділила Україну на регіони, просто знала, що народилась у найкращому місці цієї благословенної землі – на Донбасі. Трударі й інтелектуали, техніки й художники, дослідники й підкорювачі стихій – це моя Батьківщина, мій Донбас. Це широкі степи, якими я крокувала школяркою у складі географічного гуртка. Це кришталеві води підземних джерел, що давали наснагу і бажання йти далі й ніколи не зупинятись. Це вчителі моїх батьків і мене, які вчили бути ЛЮДЬМИ, ЛЮДЬМИ ДОНБАСУ Й УКРАЇНИ. Сьогодні я з гордістю згадую їхні імена: Олексій Іванович Тихий і Микола Тимофійович Янко вчили мого тата; Галина Устимівна Василенко (дружина О. Тихого) і Микола Олександрович Швець – мої вчителі. Низький уклін цим людям, які були над радянською системою і своєю пасіонарністю прищеплювали мені почуття гідності і поваги до рідної, національної культури.
Я виросла, і цікавість до української спадщини стала професійною. За освітою і покликанням серця я викладач історії світової культури та української мови. Дуже рідко буває, коли в житті займаєшся тим, що тобі до душі. Мені пощастило, бо я зробила правильний вибір. Особливо близьким стало вивчення символіки української вишивки на рушниках. Краматорський історичний музей люб’язно погодився надати свої фонди для опису і систематизації. Результатом цієї роботи став каталог «Рушникова скарбниця» (2010 рік), на той час єдиний в Україні, з фотографіями музейних експонатів та їх характеристикою.
Працюючи в Краматорському коледжі Донецького національного університету економіки і торгівлі імені Михайла Туган-Барановського майже двадцять років, розробляла педагогічну проблему щодо ролі національної культури у вихованні молодого покоління українців. Разом зі студентами відвідували різні куточки України, збирали цікаві історичні артефакти – і згодом народилась велика колекція українських пам’яток: вишиті рушники і сорочки від дев’ятнадцятого століття до сучасності, кераміка, дерев’яні вироби і навіть старовинні речі часів скіфів і сарматів, відшукані у лісах Святогір’я. Все, що було збережено, в 2014 році оформилось у Кімнату національної спадщини Донбасу – і це моя гордість. Коли буває тяжко на серці і смуток огортає душу, я заходжу до цього храму національного надбання, торкаюсь руками стародавніх глечиків, зупиняю погляд на прекрасних візерунках рути й калини, вишитих на сорочках і рушниках, думаю про тих людей, що створили це духовне диво нації – і, о, щастя, стає легше, сумління чистішає, думки упорядковуються. Скільки таємниць ще приховує моя земля. Донбас багатогранний, неосяжний, загадковий, щирий, відкритий для великих справ, завжди молодий у своїх покликаннях і мудрий у рішеннях, юний душею у нескінченності пошуку, дбайливий господар, гостинний друг… Це – моя Батьківщина, мій ДОНБАС! І сьогодні він ювіляр!
Життя облітає як цвіт на терені. Власний приклад і чесність у національних почуттях – ось що стане запорукою довіри до нас у європейців. Нам потрібне духовне зростання і народження НАЦІЇ, а не населення. І починати треба з СЕБЕ. Хто я? Малорос чи гордий українець? Людина з малої букви, чи з великої? Про це будуть судити наші нащадки. Не зараз, не сьогодні. Пізніше…
Василенко Ірина Леонідівна,
викладач Краматорського коледжу ДонНУЕТ